one illiterit chipmunk, a city dweller who lives by the tree

Bairak Oleh
August 26, 2026 at 7:28am



Батько і син разом разом захищали "Азовсталь", разом потрапили в полон, але вижили заради одне одного.

Коли Андрій вийшов з автобуса після обміну, він не зміг встояти на ногах - просто впав на землю і поцілував її. Бо це була НАША земля.

Це історія батька й сина, які разом захищали "Азовсталь", разом потрапили в полон і, на диво, обоє повернулися живими.

Андрій та Олександр Степанови - прикордонники з Вінниччини. До війни вони жили звичайним життям: дружина Ольга, троє дітей, байкерський клуб у вихідні.

А потім - Маріуполь, оборона, авіабомби на "Азовсталі" й 17 травня 2022 року - полон.

Два роки. Майже 730 днів, які могли зламати будь-кого.

Андрій у полоні схуд на 67 кілограмів. Годували так, щоб не померли: півтори ложки каші й вода, яку вони називали "супом".

Він пройшов допити, побиття, тортури електрошокером. Один удар у шию - і серце зупинилося двічі. Його ледь відкачали.

Але навіть у цьому пеклі він думав не про себе. Він знав: син десь там само, і вони мусять витримати.

"Нас удома чекають. Ти про це постійно думай, коли важко" - казав він Олександру подумки перед розлученням.

Сина теж не шкодували. У колонії змушували присідати по 1500 разів на день. Єдиною розрадою були пісні репера YARMAK, які вони слухали ще до війни.

Вони мріяли потрапити на його концерт - але тоді не встигли.

Першим додому повернувся Андрій - 31 січня 2024-го. Ольга ледве впізнала чоловіка.

А коли він подивився на неї, то з посмішкою видав: "Що із зачіскою?" І в цей момент вона почула рідний голос. Сльози, обійми. Все інше - неважливе.

Олександра звільнили 14 вересня 2024-го. До останнього він не вірив, що їде додому - росіяни постійно обманювали. Але коли зрозумів - одразу зателефонував батькові й розплакався в слухавку.

А далі - історія про те, що навіть після пекла є місце для дива.

Родина Степанових нарешті зустрілася вдома. На в'їзді в місто їх чекали друзі з байкерського клубу з прапорами та фаєрами. А біля будинку - однокласники сина з квітами.

І, мабуть, найнеймовірніший момент: зустріч із YARMAKOM. Тим самим виконавцем, чиї пісні вони слухали в підвалах "Азовсталі".

Він прийшов, обійняв їх і заспівав просто для них - "Хай нам, брате, пощастить".

Олександр уже встиг скуштувати мамину смажену картоплю, про яку мріяв у полоні, і збирається в кінотеатр. Каже, що головне - нарешті відчути себе звичайним хлопцем.

Бо інколи повернутися додому - це вже перемога.🇺🇦

https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid02gZZk4vaE6dRvSXWtwEjXK4EUAs9xNcsS5D7dyvdFkCSRrLSbaiWabJGzgbpFAt5Nl

Bairak Oleh
August 26 2026 at 12:52pm

💔 На щиті додому назавжди повертається захисник України, - Любомир Коваль. Йому було 30 років.

Він народився в Новояворівську, закінчив місцеву школу, а потім вивчився на біотехнолога у Львові.

Не зупинився на одній професії - здобув ще й економічну освіту, пов'язану з туризмом.

Деякий час працював за спеціальністю в Польщі.

Любомир був неабиякою людиною: малював, займався графіті, читав реп. Водночас - глибоко віруючий і дуже чемний. Він умів поважати людей, не дивлячись на їхнє становище.

Коли почалася велика війна, він повернувся з-за кордону.

У жовтні 2025-го його мобілізували. Служив оператором дронів.

20 червня 2026 року на Донеччині, коли він виходив із позицій, він загинув.

Вічна пам'ять Герою.🇺🇦



https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid06JbcnoppmkPDBPwetXZupTbyeVh9rWf9vcW7idDecHGbze5sMTMme3EZAhfrDSD3l

Alexandr Motsny
August 26 2026 at 6:25pm

«Не знаю, чи побачу ще тебе…» 💔

Ці слова 26 серпня перед виходом на завдання востаннє сказав своїй дружині воїн із Сумщини Микола Бортник. Сьогодні — перші роковини з дня загибелі Героя.

Анна і Микола знали один одного зі школи у рідній Великій Рибиці. Доля звела їх знову у 2018-му, щоб більше не розлучати. Микола був турботливим чоловіком, люблячим сином і батьком для донечки Поліни, грав у футбол, працював і мріяв про власний дім.

З перших днів повномасштабного вторгнення він чергував у ТРО, а згодом став до лав ЗСУ — водієм-сапером. 26 серпня 2025 року під під час знешкодження ворожого дрону в районі селі Микільське на Сумщині серце Захисника зупинилося через повторний удар БпЛА.

За два місяці до загибелі Микола отримав медаль «За службу українському народу».

Вічна пам'ять і шана Герою! Щирі співчуття рідним. 🙏🇺🇦





https://www.facebook.com/dmitry.lapenkov/posts/pfbid0gQq3UhTKRByT8JAaTXt93LmHfXwK6TydGTVp7SL3wwM1AgTpF1BrX7ZuUK2Pw1zGl

На российском Дальнем Востоке, в заливе Петра Великого, произошли взрывы. Об этом сообщает unian.net.

«По предварительной информации, произошла детонация «Орешника». Речь может идти о подводной лодке», – говорится в сообщении.

Отмечается, что жители населенного пункта Волчанец Приморского края зафиксировали столб дыма в акватории РФ. Очевидцы видели рядом с местом взрыва военные корабли. На данный момент официальных комментариев со стороны российского правительства или командования флота нет.

В то же время украинский портал «Милитарный» не исключает, что взрыв может быть связан с учениями Тихоокеанского флота РФ 20 августа, в которых были задействованы ракетный крейсер «Варяг», атомная подводная лодка «Омск» и береговой ракетный комплекс «Бастион».

https://charter97.org/ru/news/2026/8/26/696195/

Alina Pereverzieva

16 people were killed in a Russian attack on the Soniáchna Halereia shopping mall in Kryvyi Rih. Another 136 people were injured.

On August 21, Russian forces attacked the shopping complex with strike drones. A fire broke out in the building after the first strike. About half an hour later, Russian forces struck the site again, while rescuers were already working there.

This post shares the names currently known of the people whose lives were taken in the Russian attack.

1. Kyrylo Lopatin🇺🇦, 18, university student in modeling and software engineering.

2. Kateryna Uskova🇺🇦, 18, Fly Kids entertainment center worker.

3. Diana Paslavska🇺🇦, 36, ANDI store administrator, mother of two daughters.

4. Oleksandr Mosora🇺🇦, 40, father of a four-year-old daughter; his wife survived with severe injuries.

5. Olena Lavrentieva🇺🇦, 41, jewelry sales consultant; mother of two children.

6. Valentyna Horb🇺🇦, 52, perfume seller, wife and mother; survived by her husband, daughter, and mother.

7. Davyd Krasytskyi🇺🇦, student and volunteer, killed together with his father Maksym Krasytskyi; his younger brother Matvii survived with serious injuries.

8. Maksym Krasytskyi🇺🇦, finance, contracts and procurement expert, father; killed together with his eldest son Davyd Krasytskyi; his younger son Matvii survived with serious injuries.

9. Tetiana Malaia🇺🇦, perfume seller.

No photo:

10. Olena Palyvoda🇺🇦, graduate of Ukrainian philology.

11. Natalia Pimenova🇺🇦, 58, baker at Silpo, internally displaced from Bakhmut; mother of one son, Vasyl, who serves in the AFU, also had grandchildren.

12. Tina Kozakevych🇺🇦, saleswoman at The Spiceroom spice shop, worked there for almost 15 years; her mother searched for her and waited outside the mall after the strike.




















https://lnkd.in/p/g6r6KqpB

Львівська міська рада
August 26 2026 at 10:33am

27 серпня Львів попрощається із захисниками Максимом Іжовим та Василем Шпіком і захисницею Тетяною Кучерявою

Максим Іжов (04.03.1992 — 11.10.2025).
Уродженець міста Мукачево Закарпатської області.
Навчався у Мукачівському ліцеї №5 Мукачівської міської ради Закарпатської області.
Працював продавцем на орендному підприємстві «Галицький ринок».
Зі слів рідних, Максим був веселим, життєрадісним, доброзичливим, завзятим і справедливим. Він захоплювався спортивними танцями та брав активну участь у них, любив музику, риболовлю й спорт, особливо футбол. У вільний час із задоволенням грав у телефонні ігри.
У 2025 році став на захист Батьківщини від вторгнення російських окупантів. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Донецькому напрямку у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ Збройних сил України.
У Максима Іжова залишилися дружина, син, друзі та родина.
🇺🇦
Василь Шпік (13.01.1968 — 20.08.2026).
Уродженець села Суховоля Львівської області.
Навчався у Суховільському ліцеї Зимноводівської сільської ради Львівського району Львівської області.
Проходив строкову військову службу.
Працював робітником з поточного ремонту у Середній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №55 Львівської міської ради.
Зі слів рідних, Василь був справедливим, рішучим, сильним духом та оптимістичним чоловіком із вольовим характером. Він любив свою роботу, цінував активний спосіб життя та захоплювався спортом, особливо тенісом. У вільний час любив господарювати, дбати про дім і проводити час на природі, зокрема збирати гриби. Для рідних він назавжди залишиться надійною, працьовитою та життєрадісною людиною.
У 2023 році став на захист Батьківщини від вторгнення російських окупантів. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Донецькому напрямку у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Збройних Сил України, а згодом — у складі 143-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.
Нагороджений медаллю «Ветеран війни».
У Василя Шпіка залишилися дружина, двоє синів, двоє онуків, сестри, брат та родина.
🇺🇦
Тетяна Кучерява (24.02.1987 — 26.08.2026).
Уродженка селища Шевченкове Харківської області.
Навчалася у Шевченківській середній загальноосвітній школі №2. Згодом здобула вищу освіту в Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут».
Закінчила військову кафедру при Військовому інституті танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Із 2011 року проходила військову службу.
Зі слів рідних, Тетяна була доброю, позитивною, оптимістичною, турботливою та цілеспрямованою людиною. Любила подорожувати й проводити час із сім’єю. Захоплювалася психологією, мала науковий ступінь кандидатки психологічних наук.
Із початком російсько-української війни стала на захист Батьківщини. Опанувала керування танком, прагнучи постійно вдосконалювати свої військові навички. У 2015 році стала першою жінкою-танкісткою в Україні.
У 2016 році обіймала посаду заступниці командира гуманітарного проєкту Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України «Евакуація 200». Виконувала надзвичайно важливу місію з ексгумації, транспортування та передачі тіл загиблих українських військовослужбовців їхнім родинам. Згодом свій практичний і бойовий досвід передавала курсантам Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Нагороджена відомчими відзнаками Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
У Тетяни Кучерявої залишилися син, чоловік, мати, сестра та родина.
🇺🇦
_______________________________________________
Чин похорону розпочнеться об 11:00 у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла. Опісля, орієнтовно об 11:30, буде загальноміська церемонія прощання на площі Ринок.
Захисників та захисницю поховають на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань №87 (вул. Пасічна).
Мерія закликає львів’ян та гостей міста долучитись до міської церемонії прощання та утриматися в цей час від розважальних заходів і святкувань.
Світла та вічна памʼять захисникам і захисниці!🇺🇦







https://www.facebook.com/lviv.adm/posts/pfbid0TdWcSDxFVH8WQo7BhEo5HYzST9pcaJCLpxm5Y5ZUqnKis3rCGG12JkhYGDvvVwmrl

Оценочные потери российских войск за одну тысячу и шестьсот сорок пять дней вторжения в Украину. 24.02.2022 - 26.08.2026.

Генеральний штаб ЗСУ generalstaffua

Загальні бойові втрати противника з 24.02.22 по 26.08.26 склали / The estimated total combat losses of the enemy from 24.02.22 to 26.08.26

https://x.com/GeneralStaffUA/status/2092464040215793770/photo/1

Bairak Oleh
August 25 2026 at 12:44pm

Він міг би стати першим на F-16, але війна вирішила інакше: третя річниця загибелі легендарного "Джуса".

25 серпня 2023 року не стало Андрія Пільщикова. Він мав бути першим українським пілотом, який підніме в небо F-16. Не встиг на 40 днів.

Його позивний - "Джус" - знає кожен, хто хоч раз чув про "Привида Києва".

Але він ніколи не вважав себе героєм-одинаком. І це - найважливіше, що варто про нього знати.

Андрій мріяв про небо з 5 років. У підлітковому віці він бігав харківськими аеродромами з фотоапаратом, став одним із засновників спотерського руху.

Його пристрасть вразила пілотів - і вони створили кадетський центр, і Андрій потрапив у перший набір.

У виш його не взяли через зір. Але він не здався: авіаційний інститут, корекція, і знову вступ.

"Джус" воював із радянщиною в авіації. У 2016-му переконував керівництво закупити французькі шоломи - його фото в тому шоломі стало символом.

У 2019-му він літав у Каліфорнії на F-15, побачив, як в Америці ставляться до пілотів, і мріяв про таке ж в Україні.

У 2021-му звільнився через конфлікт із системою. Але з початком війни повернувся.

Його обличчя стало символом "Привида Києва". Але сам казав: це не я, це вся 40-ка. Соромився слави, засмучувався, коли забували про інженерів та ППО.

Він був головним адвокатом F-16. Дав десятки інтерв'ю, літав до США, зустрічався з сенаторами - і ті не змогли сказати "ні". Його внесок у передачу винищувачів - колосальний.

Коли дізнався, що пілоти гелікоптерів літають у старих шоломах, переказав 13 тисяч доларів власних заощаджень.

Ініціював збір через Lego-фігурку - вона принесла 60 тисяч доларів для побратимів.

Його не стало 25 серпня 2023 року. Поховали під "Адажіо Альбіноні". Люди несуть квіти до муралу. Благодійний фонд для авіаторів тепер носить його ім'я.

Андрій прожив коротке, але неймовірно яскраве життя. І зробив для української авіації більше, ніж дехто за десятиліття.🇺🇦



https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid02er5E2b6EqGiyaZVT1sRysSzNBWMc6VQLZswwwuWH35q3Liij1U1je2gKErDh9vwAl

Bairak Oleh
August 25 2026 at 4:04pm

Він підбив танк із РПГ, але загинув від іншого. Сьогодні “Газону” мало б виповнитися 31.

Вона тримала в руках телефон і чекала на його повідомлення. Але замість нього подзвонив ротний і сказав "Василя більше немає".

Сьогодні йому мало б виповнитися 31. Але 27 серпня 2022 року на Харківщині Василь Поліщук із позивним "Газон" викликав вогонь на себе, щоб побратими встигли приготуватися до бою.

Він підбив один ворожий танк із ручного протитанкового гранатомета. Але другий танк влучив у нього прямим пострілом. Смерть була миттєва.

Його дружина Ольга згадує: "Це було кохання з першого погляду".

Вони познайомилися на Світлодарській дузі у 2019-му. Вона - бойова офіцерка, він - головний сержант.

20 грудня 2020-го в них народилася донька Анюта. А ще в нього залишився син від першого шлюбу.

Василь воював із 2014 року. Пройшов Майдан, батальйон "Дніпро-1", полк "Азов", 30-ту бригаду. Був бойовим медиком, потім - головним сержантом.

У 2017-му отримав важке поранення, втратив частину лівої легені. Лікарі дали групу інвалідності. Але він відмовився.

Сказав: "Я не інвалід" - і повернувся на фронт. У вільні хвилини в окопах читав книжки.

У день свого 27-річчя виклав фото - замурзаний, з потом на носі - і підписав: "А це я, тримаю у руці мохіто з подвійним ромом і відпочиваю на пляжі, на передовій". Саме так він жартував.

Його життєве кредо: "Не ридать, а здобувати". І він здобував - до останнього.

29 вересня 2023 року йому посмертно присвоїно звання Герой України. У Полтаві вулицю перейменували на його честь.

Але найголовніше - він залишив по собі не просто нагороди. Він залишив дітей, дружину, батьків, сестру, брата - і тисячі вдячних побратимів, які живуть завдяки йому.

Сестра Оксана каже: "Про Васю ніхто з побратимів ніколи не обмовився поганим словом. Це приклад справжнього воїна, справжнього чоловіка, батька і патріота, який тепер охороняє нас з небес".

Вічна пам'ять і слава! 🇺🇦



https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid02HB4mP7jP92K7KKxD2fdWAnGHvKL9DsigjHkhqew7XtZgDbtJdtJZWzHYUeFQzEq1l

Меморіал героїв
August 25 2026 at 8:40am

Степан Гуня, псевдо Смурф, народився 28 грудня 1997 року в селі Замулинці Івано-Франківської області. Навчався у місцевому ліцеї, а згодом закінчив Чернівецький професійний ліцей залізничного транспорту. Після цього проходив військову службу. У цивільному житті працював монтером у Коломийській дистанції колії АТ «Укрзалізниця». З дитинства захоплювався футболом, грав за збірну села.

Пізніше вступив до Українського державного університету залізничного транспорту міста Харкова. Отримати диплом не встиг, адже став до лав добровольців.

Під час повномасштабної війни Степан разом із батьком служив у 77-му окремому батальйоні 102 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщина. Мав звання молодшого сержанта.

Захисник поліг 14 березня 2024 року біля села Червоне Запорізької області внаслідок атаки ворожого дрона. Йому було 26 років.

«Степан – друг моїх синів і племінників. Добра, щира дитина. Не вмів ображатися, напрочуд вихований, толерантний. Завжди ходив до церкви. Його рідний дядько Іван – військовий капелан з 2014 року. Мужній і вправний воїн, був хорошим побратимом і беззаперечним авторитетом та еталоном сміливості для своїх друзів і знайомих. Незважаючи на все пекло війни, за два роки участі у важких і кровопролитних боях, завжди залишався доброзичливою, чуйною і чесною людиною», – розповіла вчителька Оксана Юрійчук.

За час служби боєць отримав нагрудні знаки «Ветеран війни», «За відвагу», медалі «Лицар бойового чину», «За хоробрість в бою», «Незламним Героям російсько-української війни». Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Поховали захисника в рідному селі.🇺🇦

У нього залишилися батько Ярослав, мама Леся, брати Тарас та Іван. Після загибелі сина батько звільнився з військової служби.



https://www.facebook.com/memorialofheroes/posts/pfbid02oHE6UopzgQ7zFRj4nNbfgN8XqFbMTVmGAkqw452oHtQCbdb8goZMpA3mSHS7EZ6yl