one illiterit chipmunk, a city dweller who lives by the tree

Ми Українці
September 19, 2026 at 10:20am



Вона могла залишити ще одну валізу. Але залишити їх — ні.

13 березня 2022 року на кордоні України та Польщі було холодно, людно й виснажливо.

До польської Медики одна за одною приходили люди, які ще кілька днів або навіть годин тому жили зовсім іншим життям. Тепер усе, що від нього залишилося поруч, потрібно було нести на собі.

Сумки. Рюкзаки. Документи. Телефони. Кілька змін одягу.

І ті, кого неможливо було просто записати до категорії «речі».

На одному з кадрів того дня — жінка, яка перетнула кордон із двома котами та маленьким собакою. Саме так цю сцену описали у фотохроніці війни: Медика, Польща, 13 березня 2022 року.

Ми не знаємо з підпису до фотографії, як її звати.

Не знаємо, скільки годин вона була в дорозі.

Не знаємо, що залишилося за дверима її дому.

Але достатньо подивитися на те, що вона принесла із собою.

Бо евакуація з тваринами — це не просто «взяти кота під руку».

Кота потрібно втримати серед натовпу й незнайомих звуків. Собаку — вести на повідку. Потрібні вода, їжа, переноска або хоча б ковдра. І все це — одночасно з власними речами, документами та дорогою, кінця якої ти, можливо, ще не знаєш.

У перші тижні повномасштабного вторгнення подібні сцени повторювалися на вокзалах і кордонах знову й знову.

Люди залишали частину багажу, тому що фізично вже не могли його нести. Але поруч із ними продовжували їхати коти, собаки, кролики, хом’яки й навіть птахи. Фоторепортери Associated Press зафіксували, як люди йшли з тваринами через зруйновані переходи біля Ірпеня, сиділи з ними у тимчасових притулках і годинами чекали на кордонах.

І це відбувалося на тлі величезного людського потоку.

Станом на 13 березня 2022 року Україну вже залишили майже 2,7 мільйона людей. Лише кількома днями раніше UNHCR повідомляло, що понад половина тих, хто виїжджав до сусідніх країн, прямували до Польщі.

Європейські країни тоді навіть спростили правила перетину кордону з домашніми тваринами. Єврокомісія окремо рекомендувала полегшити їхній в’їзд разом із людьми, які рятувалися з України.

Тому кадри того часу так часто виглядають однаково.

Людина майже губиться за сумками.

На руках — переноска.

Під курткою — кіт.

На повідку — пес.

І дуже часто виникає просте запитання: навіщо брати на себе ще й цю вагу, коли й без того важко?
Для людей, які мали домашніх тварин, відповідь часто була зовсім іншою.

Це не була «зайва вага».

Це був хтось із дому.

Хтось, хто ще вчора спав на дивані, будив зранку, крутився під ногами на кухні або чекав біля дверей.

Коли за кілька годин звичне життя стискається до кількох сумок, дивним чином стає дуже зрозуміло, що для тебе справді важливе.

Одяг можна залишити.

Частину речей — купити знову.

Валізу, якщо стане надто важкою, — кинути.

Але живу істоту, яка все своє життя покладалася на тебе, так просто «залишити» вже зовсім інша річ.

Саме тому фотографія з Медики така промовиста.

На ній немає грандіозного жесту.

Лише втомлена дорога, багаж, два коти й маленький пес.

Жінка й без них мала достатньо всього, що потрібно було нести.

Просто вони ніколи не були багажем.

Вони були родиною.🇺🇦

https://www.facebook.com/ukrainians2021/posts/pfbid021gVu2Kt5DmUamXoiikWhiUXUELMZo9eGKgvc2Na1Cf7jWTbLUQv3aiUwrk17ntXrl

Bairak Oleh
September 19, 2026 at 2:24pm



Він виніс у цукерці те, що Росія хотіла стерти назавжди. Пішки. Повз блокпости. 30 кілометрів.

Це не сценарій фільму. Це історія журналіста з Маріуполя В'ячеслава Твердохліба.

Коли росіяни замкнули кільце навколо міста, він не виїхав. Залишив свою квартиру й переселився до волонтерського хабу.

Разом з іншими розвозив їжу та воду по підвалах, де ховалися маріупольці. Воду набирали з річки. Ліки й продукти шукали на ринку, який охороняли від мародерів.

А ще він щодня знімав. Усе, що бачив на вулицях рідного міста.

Місто було без світла й без зв'язку. Люди не знали нічого. Тому В'ячеслав із колегою робили дайджести новин і клеїли їх на брамі - щоб люди хоч щось розуміли.

А коли на мить ловився зв'язок, у слухавці звучала одна фраза:

"Я живий. А ви живі?"

Більше сказати було нічого. Усі жили одним - дожити до наступного дня.

Він бачив те, що не мав бачити ніхто. Тіла на бульварах. Загорнуту в санчата бабусю з підписаним ім'ям. Драмтеатр, що догоряв, - туди прийшли люди в надії на евакуацію.

Він усе це знімав. Бо розумів: або це знищать, або зроблять так, ніби цього не було.

19 березня до волонтерів прийшли російські військові. Допит. Побиття. Одному із затриманих прострелили руку.

В'ячеслава вдарили автоматом, коли побачили в його інстаграмі фото, де він приміряв кітель на базі "Азова". Йому пропонували стати колаборантом.

Він відмовився.

22 березня В'ячеслав разом із товаришем і його мамою пішки вийшов із Маріуполя. Майже три доби польовими дорогами, обходячи блокпости.

Із собою він ніс безцінне - флешку з сотнями фото й відео воєнних злочинів.

Найбільше він боявся втратити саме її. Тому придумав сховати носій у цукерку: трохи потримав її в руках, щоб підтанула, й заховав флешку всередину.

25 березня він був на підконтрольній Україні території.

Ці кадри потім побачив увесь світ. Тіла на бульварах. Бетонна брила з написом "Здесь был русский мир". Драмтеатр.

Виставки його фото пройшли в Польщі, Швеції, Туреччині. Сьогодні вони - докази воєнних злочинів Росії.

В'ячеслав виніс ці кадри. Він зробив те, що мав зробити. Тепер наша черга - не дати їх забути.
🇺🇦

https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid02bG9mxhpmm8WupPj7teJ2WBbqZcKoXYwbyzAbCprUECuAGAALoyMPBv66ukF2ig3Kl

Ми Українці
September 18, 2026 at 6:12am



17 вересня 1864 року у Вінниці народився Михайло Коцюбинський. Через 162 роки його прапраправнучка Дар’я Коцюбинська, позивний «Тільда», — служить у Силах оборони України.

Між ними — п’ять поколінь, різні епохи й зовсім різні способи робити своє для країни. Але в цій родинній історії дивовижно переплітаються культура, пам’ять і відповідальність.

Дар’я каже, що прізвище Коцюбинських ніколи не сприймала як заслугу, яка автоматично переходить у спадок.

«Приємно усвідомлювати, що у тебе є певний рід. Ти знаєш своїх предків, знаєш про їхні заслуги. Звісно, я не переймаю їхні заслуги на себе. Але приємно бути причетною хоча б по крові».

Про свого знаменитого предка вона почула ще задовго до школи. Розповідала прабабуся, яка прожила 94 роки. У родині багато говорили про книжки, історію, суспільні події. Дітей привчали не лише знати своє родинне дерево, а й цікавитися тим, що відбувається довкола.

Дар’я згадувала характерний епізод із дитинства. Коли їй було приблизно 11–12 років, прабабуся запитала про її погляди. Дівчинка відповіла, що вона «аполітична». На що прабабуся зауважила: у її віці вона вже цікавилася суспільним життям. Ця коротка розмова Дар’ї запам’яталася на роки.

Історія Михайла Коцюбинського теж була далеко не лише історією людини за письмовим столом.

Він народився 17 вересня 1864 року. Через складне матеріальне становище родини не зміг отримати тієї системної освіти, якої прагнув, багато вчився самостійно, заробляв приватними уроками, працював учителем.

У родині Коцюбинських часто звучала російська, але мовою своєї літератури Михайло свідомо обрав українську.

Пізніше його називатимуть одним із найтонших українських прозаїків і майстром психологічного імпресіонізму. Він залишить «Intermezzo», «Fata morgana», «Цвіт яблуні», «Тіні забутих предків» — твори, які переживуть самого автора на багато поколінь.

Коцюбинського цікавило не лише слово. Він був пов’язаний з українським громадським рухом, брав участь у культурному житті Чернігова, долучався до діяльності «Просвіти». Українська культура для нього була не декоративним додатком до життя, а його частиною.

Можливо, саме тому особливо цікаво слухати сьогодні його прапраправнучку.

Дар’я росла вже в зовсім іншій Україні.

Революцію Гідності вона застала школяркою. Після початку війни у 2014 році її батьки були залучені до захисту країни. А сама вона говорить, що вперше серйозно задумалася про військову службу приблизно у сьомому класі.
Спочатку вирішила здобути освіту.

А у 22 роки підписала контракт.

До армії життя Тільди було пов’язане з абсолютно іншою сферою — ювелірною справою. Їй подобалася можливість створювати речі, працювати з формою, матеріалом і сенсами.

Особливо близькою для неї стала тенденція сучасних українських дизайнерів повертатися до власної історії: орнаментів, символів, традиційних форм — і переосмислювати їх у сучасних прикрасах та одязі.

«Коли дивишся на ці речі, вони виглядають якимись дуже рідними», — говорить Дар’я.

Зараз замість ювелірної майстерні — військова служба.

Тільда служить у 412-й бригаді безпілотних систем Nemesis, у батальйоні Darknode — підрозділі, що працює, зокрема, із протидією ворожим ударним безпілотникам.

І своє рішення вона сьогодні пояснює дуже просто:

«Я не можу уявити себе ні в якому іншому місці, окрім армії, коли у нас іде війна».

При цьому творчість вона не викреслює зі свого майбутнього.

Після війни Дар’я допускає, що знову повернеться до ювелірної справи — туди, де можна створювати, шукати власну мову й розповідати про українську культуру вже через речі.

У цьому, мабуть, і є найцікавіше в історіях великих родин.

Спадковість — це не коли нащадки повторюють життя своїх предків.

Михайло Коцюбинський писав.

Його прапраправнучка служить у війську.

Між ними — понад півтора століття.

Але кожне покоління по-своєму відповідає на одне й те саме питання: що саме ми залишимо після себе — і що збережемо для тих, хто прийде після нас.🇺🇦

https://www.facebook.com/ukrainians2021/posts/pfbid02cb33TPA7LJ2bSSLisyESxH9FGuc3wEe5uG5tY1PPFvckXrWFZTTBe9MDyF2UBQ1ml

Bairak Oleh
September 18, 2026 at 7:24am



Вона бігла 10 кілометрів за "Кракен", а він знімав той забіг на камеру.

Через місяць він освідчився їй у вірші. Через пів року вони побралися в спортивній формі. А потім почалася війна.

Марина та Андрій служать в одній роті 93-ї бригади "Холодний Яр". Обоє ходять на позиції. Обоє подавляють російські дрони.

Вона - жінка у війську. Він - чоловік із позивним "Добрий". І це найточніше, що можна сказати про цю пару.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій вивіз дітей на захід, а сам прокладав безпечні маршрути в обхід засідок.

Через його чат у телеграмі пройшли понад 300 сімей. Каже: саме тоді в ньому остаточно проросло зерно патріотизму.

Марина допомагала переселенцям, роздавала гуманітарку, заготовлювала дрова. А потім зрозуміла: людей катастрофічно не вистачає, і вона має їх замінити.

Вони познайомилися на благодійному забігу. Вона зайняла друге місце. Він побачив її посмішку - і вона закарбувалася назавжди.

Потім він знайшов її в Instagram. Наступного дня написав: "Я вже не терплю. Мені треба тебе побачити".

Вона поскаржилася, що болить спина. Він записав її на МРТ, оплатив, а потім - на фізіопроцедури.

Через два тижні вона бігала як ракета. Каже: "Це були підкати по-дорослому".

На першому побаченні він п’ять годин розповідав їй про своє минуле. Без образ, чесно, конструктивно. І саме це стало для неї точкою довіри.

Через місяць він освідчився їй у вірші, який склав із їхнього листування. Питання в кінці було просте: "Ти вийдеш за мене?"

Вони одружилися 1 березня. Перед цим, за традицією, пробігли 5 кілометрів - від точки А до точки Б, де на них чекав РАЦС.

Весілля було в спортивній формі. А ввечері того ж дня їхньому побратиму уламком перебило хребет. Він досі на реабілітації. Вони кажуть: "Ми віддаємо йому дяку за те, що наші дві ноги були цілі".

У перший день служби Марини загинув її тато. Він ремонтував техніку, коли прилетів "Іскандер". Вона не списалася. Залишилася.

Каже: "Я пишаюсь своїм вибором і по-своєму зводжу рахунки з ворогом". Андрій додає: "Вона тримає оцю лють і холодну помсту. Я пишаюся її силою".

Їхня робота - відеоперехоплення та подавлення ворожих дронів. До 2 000 одиниць на місяць. Один подавлений дрон - це врятований екіпаж, чиясь хата, чиєсь життя.

Марина каже: "Коли дрон подавлено, і тобі кажуть: “Подавлено”, - це ейфорія".

Марина веде блог, де відверто розповідає про те, про що зазвичай мовчать. Про те, що вона не військова, а жінка у війську.

Про стрес, який убиває жіночу фертильність. Про те, що секс переоцінений, а класно лежати й обійматися.

Про те, що важливо чесно казати одне одному: "Я тебе не хочу зараз, бо в мене немає сил". І це не образа, це довіра.

Андрій щодня о 9 ранку згадує 13 загиблих побратимів. Каже: "Люди, які пішли від нас, зробили той максимум, на який здатна людина - один раз у житті".

Він просить не забувати про тих, хто віддав життя за те, щоб ми могли сидіти за столом.

На запитання, що тримає на війні, вони відповідають майже одночасно:
- Родина.

Бо на війні лише любов є доказом того, що людина ще жива. І поки Марина та Андрій поруч - попри все, попри втому, попри втрати, попри війну - вони живі.🇺🇦

https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid0p7QJFhPtYu15f9KTsn2K1xq7XEXey6r7WVETd2owgih28fPDoUBdf7cjjX4pUi3al

Меморіал героїв
September 17 2026 at 10:15am

Сержант Матвій Волобуєв народився 30 жовтня 2003 року в Києві. Був студентом 2-го курсу Навчально-наукового інституту енергозбереження та енергоменеджменту Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського».

У 2023 році Матвій добровільно вступив до лав Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Служив розвідником, заступником командира відділення у Спецпідрозділ ГУР МО України «Артан».

«Мій син пішов на війну добровільно, перервавши навчання в університеті. Був спокійним і впевненим у своєму рішенні. Важко переносив втрати побратимів. Будучи в госпіталі після поранення, сказав, що у підрозділі не вистачає людей і він скоро повертається у стрій, бо це його робота», – сказала мама Інна.

Матвій на псевдо Буєв поліг 22 грудня 2024 року в селі Кам’янське Запорізької області під час штурму у ближньому стрілецькому бою. Воїну назавжди 21.

«24 грудня подзвонив командир – і моє сонце згасло. Ворожа група прорвалася до наших позицій, в хід пішли гранати та стрілецька зброя. Противника ліквідували, але, на жаль, свою лицарську смерть знайшов мій звитяжний Матвій. Я питала у нього, що робити, коли від нього не буде вісточки, а він сказав: «Жить, мам, жить!». Тепер ці слова – мій особистий бронік», – сказала Інна Волобуєва.

Поховали захисника в Києві.

Посмертно воїна нагородили медалями від ГУР «За бойові заслуги» та «Сміливець».

У нього залишилися мама, бабуся та дві молодші сестри.



https://www.facebook.com/memorialofheroes/posts/pfbid0ySsCCXNVQaS5tey4Wo7WHCBbXebLmNsod8vVTz57HDdaAtD4BhPrxbDj8jD4tMxKl

Bairak Oleh
September 18, 2026 at 3:48am



Його розстріляли разом із побратимами - а через 3 хвилини тому, хто стріляв, міна відірвала ногу.

Поранений, серед мертвих тіл, він повз до своїх на колінах і молився.

Це реальність бійця 5-ї штурмової бригади Євгена Романа.

14 березня 2023 року. Іванівське під Бахмутом. Євген тоді разом із чотирма побратимами потрапив у полон.

Їх вивели без зброї, під націленими автоматами. Він ішов останнім - і в темряві росіяни не помітили на ньому бронежилет. І це його врятувало.

Їх поставили в рядок. Старший росіянин стояв за кілька метрів і мовчки пустив по ним чергу.

"Хлопці попадали, як горіхи. Я впав біля них, але знав, що живий. Була страшенна біль. Один наш хлопець ще ворушився, намагався вдарити по моїй нозі - показати, що живий", - згадує Євген.

А потім пройшло три-чотири хвилини, і прилетіла міна. Тому самому росіянину, який щойно їх розстріляв, відірвало ногу.

Він кричав, благав про допомогу. Ніхто зі своїх до нього навіть не підійшов.

"Я ніколи не міг уявити, як Господь карає миттєво. Я ніколи не забуду обличчя того, хто стріляв", - каже боєць.

Поранений, серед мертвих побратимів, Євген дочекався ночі. Коли стало тихо - він піднявся на коліна і поповз. І постійно молився.

Взяв із собою тепловізор, щоб не дістався ворогу. Доповз до свого кулеметника - той аж відсахнувся: "То ти там під деревом лежав? Я ж міг тебе вбити. Вибач мені".

Дві кулі прошили йому руки. Лікарі дивуються, що не зачепило судини. Сам Євген дивується іншому - чому серед розстріляних лежить не він.

"Мій героїзм може бути тільки в тому, що я наважився і просто пішов захищати країну. Ті, хто загинув, - такі ж, як я. Я нікого не врятував. Просто у квітні 2022-го пішов добровольцем".

Зараз Євген продовжує службу. Попри поранення, він виконує задачі.



https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid0eLGqv1R9gqGBudiGLsr1PCVSMWgPTzo94LGohH4TwhK9sqjHiSvxfg9GcKy2NABYl

Фонд імені Максима Кривцова

***
На дорогах
і городах
тіла
мла і холод
посівна.
Руки ноги
шкіра
вітер очі
шкірить.
Риє окопи
Марія
кожен робить
що вміє.
Патрони несуть
Херувими
в посадку насипають
Серафими.
Порохом хрестить
Іоан
під наглядом Бога
й Перуна.
Ну що
а коли вже весна?
На городах тіла:
посівна.

(Фото — плівка Макса «Далі» Кривцова)



https://www.facebook.com/maksym.dali/posts/pfbid02tNKnSEfxV1pLwTSCqHWFV3MKzgTFtrjvc7XNtf3zmBrZ1KF9L1SnBRNEGaykjPuMl

Bairak Oleh
September 16, 2026 at 5:34am



Він одягнув рясу священника, щоб вивозити дітей і жінок з окупації. Сьогодні він - один із тих, завдяки кому Херсон досі живий.

Уявіть: повне бензину авто, червона наліпка Червоного Хреста на склі, жінки й діти на задньому сидінні - і жодна жива душа у світі не знає, де ви зараз.

Це не сцена з фільму. Так 29-річний херсонець Олег Дегусаров вивозив людей з-під окупації.

До війни він спокійно працював у Будапешті, потім на заводі Samsung. А 28 лютого вже був у Львові.

Прикордонник його попередив: "Якщо заїдеш - виїхати вже не зможеш". Олег відповів: "У мене вся родина в Херсоні, в окупації".

Місто зустріло його пустими вулицями. Магазини і аптеки зачинені, пального немає.

Він був одним з небагатьох з повним баком пального - і вирішив, що цей бензин потрібніший тим, кого треба вивезти.

Його ряса стала його бронежилетом. У духовній семінарії він мав підрясник, а знайомий азербайджанець подарував йому наліпку Червоного Хреста.

І Олег почав їздити. На блокпостах виходив з машини в рясі й казав: "Ти що не бачиш? Діти в машині, я священник". І його пропускали.

Одного разу він опинився за кілька кілометрів від сірої зони. З посадки вийшли силуети з автоматами.

Його товариш Саша вийшов з піднятими руками, відкрив усі двері. А тоді почався мінометний обстріл.

Вони чотири години лежали в російських окопах, не знаючи, чи вийдуть звідти живими.

Про них не знав ніхто і де вони знаходяться. І все ж їх випустили.

А поруч, тим самим коридором, їхав багатодітний батько з Херсона. Його машину розстріляли вщент. Снайпер влучив йому прямо в голову.

Олег досі не розуміє, чому того дня куля обійшла саме його.

Потім зник його дядько. Переодягнувся в бомжа, їздив на велосипеді та працював під носом у ворога. А коли дізнався, що наступного дня прийдуть за ним, просто зник напередодні Пасхи.

Наступного ранку вісім озброєних людей виламали ворота в його родичів, допитували матір, батька, бабусю, тягали іншу бабусю під автоматом у погріб.

Де зараз дядько - Олег не знає досі. Родина його шукає.

Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, Олег не чекав команди. За літо через його організацію "Людина для людини" пройшли близько тисячі волонтерів з усієї України та з-за кордону.

Шість днів стояла вода. Чотири дні - пекельна евакуація. Людям на дев'ятий поверх возили павербанки, ліхтарики, газові горілки, воду й продукти човнами.

А коли вода спала - почали вигрібати багнюку, розбирати завали та відбудовувати.

Олег за освітою судовий кухар. Зараз замість черпака в нього лопата. І він каже: "Я згоден працювати безкоштовно до повної Перемоги. Не тільки України - а звільнення всього світу від Росії".

У Херсоні тоді залишилося 80 тисяч людей. Багато з них - літні, які не хотіли покидати свої домівки. І єдине, що тримає це місто на ногах, - волонтери. Херсон вижив під окупацією завдяки їм.

Місто щодня під обстрілом. Тривогу навіть не вмикають, коли летять міномети. Комунальники працюють у касках і бронежилетах.

Одна жінка розповідає: милася у ванній, донька спала в сусідній кімнаті - і за долю секунди все закрило димом. Прилетіла ракета. Вони навіть не почули звуку.

Олег не плаче. Хоча каже: дуже хочеться виплакатись, але тримаюся. І повторює те, у що вірить по-справжньому:

"Заїдемо - вставимо вікна, розгрібемо завали, відбудовуємо, евакуюємо. Все буде добре".🇺🇦

https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid0exy5fdjDwRDbEpp3qD6W6wBKHEDaY8zYDbnjtUx93XEY8rPERvcLNoArzeWhGvwfl

Bairak Oleh
September 16, 2026 at 3:19pm



Його двічі водили на "розстріл". Він щоразу писав розписку, що згоден. І щоразу залишався живий.

Олександр Зарва - головний сержант третього прикордонного загону. На війні з 2015-го, пройшов АТО.

13 квітня 2022 року під селом Борова на Харківщині він потрапив у полон. Пів року мамі казали, що він зниклий безвісти.

Вони були підготовлені. Воювали разом із 79-ю десантно-штурмовою. Але людей і техніки не вистачило. Їх оточили.

Олександр виходив дозорною машиною, отримав поранення, а його побратим загинув. Поки Олександр надавав йому допомогу - росіяни просто потягнули його до себе.

Далі були Шебекіно, Старий Оскол, Кінешма під Москвою.

Перше, що зробили росіяни - забрали все. Навіть ланцюжок із хрестиком. Олександр каже: "Якби були золоті зуби - вирвали б. Там просто вандали".

Камера на 4 особи - а туди запихали 12–15. Люди сходили з розуму. Майже три місяці полонені просто стояли.

Підйом о 6-й ранку - і гімн Росії. Потім 16 годин на ногах. Сісти можна було лише під час їжі. Могли розбудити посеред ночі просто так.

Змушували вчити прізвища загиблих російських солдатів. Помилився хоч в одній букві - били. У Олександра не залишилося жодного цілого ребра.

Їжа? Лушпиння від картоплі. Каша - одна тарілка на двох, по 3 ложки на людину. Не встиг з'їсти, поки гаряче - виводили з камери й били. Тому їли переважно хліб і воду.

Одного разу їх знімали на камеру, дали текст, поставили за спиною автоматників і сказали читати.

Олександр відмовився. Тоді йому сказали писати розписку про власний розстріл.

Він написав: "Прошу вас такого-то числа мене розстріляти". І поставив підпис. Так було двічі. Двічі "розстрілювали" - і не розстріляли.

Він важив 115 кг. А коли повернувся з полону - 75.

Через півтора року полону йому дали написати мамі листа. Але тільки російською - українську вони не визнавали.

Він написав: "Все добре, живий і здоровий". Потім сказали, що йому прийшов лист від мами - але читати не дали. Саме тоді він зрозумів: про нього знають.

Перед обміном у камеру зайшли росіяни, назвали прізвища й сказали виходити з речами.

Коли вони приїхали в Сумську область - він побачив український стяг і герб.

Перше, що він зробив - зателефонував мамі: "Мамо, не переживай, я в Сумах. Я вже вдома. Тільки не плач, бо тобі не можна".

Він пройшов через те, що не кожен витримає. І все одно повертається.🇺🇦

https://www.facebook.com/barselona62/posts/pfbid06vsG4gJpVzqQnkjJRFEwtmQ4MR64FZAEhKumyMRfBhcu7Eq2pdHPgJ4Ps7FDyQtYl

МАДЯР
September 16, 2026 at 2:58am

+25,6% верифікованого у “Delta”гумусу за два тижні вересня відносно двох тижнів серпня (6280 тушок проти 4998) результативно відпрацьовано Птахами СБС.
“Нєт мобілізації” в рф здійснюється тихо, щоб ніхто на болотах не встиг злякатися та відпетляти.
Цифірь свідчить наступне:
6280 хробаків на табло “Підрахуйки” СБС безповоротними та санітарними протягом 01-15 вересня відносно 4998 одиниць живої сили противника протягом аналогічного періоду 01-15 серпня (середньодобовий показник СБС у вересні наразі становить 419/доба підтверджених втрат ворога).

Левова частка результатів СБС виключно по живій силі за 15 діб вересня припала на Добропільський (1806 тушок), Гуляйпільський (1927 тушок) та Покровський (617 тушок) напрямки.
Місячна планова цифірь прямує до знищення Птахами СБС у вересні 12,5 тис особового складу противника (серпень- 11010 підтверджених) при збереженні темпу поповнення ворогом живої сили та сприятливих погодних умовах.

Жовтень-грудень 2026 очікуємо інтенсифікації у звязку з наміром противника залучити додаткові 300 тис одиниць живої сили, що становитиме рівно вдвічі більше попередніх щомісячних поповнень (70 тис/місяць мобілізації+контракти проти 35-ти тисяч середньомісячних контрактників + призовників протягом січня-серпня 2026).

Сиди вдома, хробак, або тікай з боліт, раз не готовий знести власних демонів.

*станом на 10:00 16 вересня у “Підрахуйці” СБС вже +154 хробаки, разом 6434 ОС противника.

Махач інтенсивний, а пак увідіме.
До роботи, Джентельмени!

МАДЯР🇺🇦
16.09.26

https://www.facebook.com/Brovdi.Art/posts/pfbid02fQJW8xeaDDocUcbEUTd8HzECqVQzwhctcEcvoHzAp9CmSST5NJCwykG7WS9bLx5Ul